Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

«БАЧИВ Я ДУХА, ЩО СХОДИВ, ЯК ГОЛУБ...»

Юлія СПІРІНА, завідувачка видавничого відділу єпархії «Ключі»

Рожевий голуб пурхав у небі. Він неквапом летів, наближаючись до Лілії. Ніжні розпростані крила наче хотіли обійняти дівчину і мовби світилися проти ранішнього сонця...

Задзвенів будильник. Прокидаючись від прекрасного сну, дівчина подумала: день сьогодні має бути гарний.

Однак звичайний понеділок звичайно розпочався і звичайно тривав. Після роботи разом з подругою Оленою Ліля зібралася на день народження до товаришки. Подарунки уже запаковані, дівчата – в тролейбусі.

Неподалік сидить старенька жіночка, якій поважний чоловік намагається пояснити, як доїхати до центру і з’ясовував, де живуть родичі бабусі. Однак вдавалося погано.

Олена долучилася до розмови.

«Ой, дітки, оце приїхала до Луцька з Переспи, до дочки, та завидна знала, куди йти, а тепер темно, то й не розберу. Я бувала, бувала в Луцьку, знаю, де моя Ліда живе: отак до собору, а потім по головній вулиці, та майже в кінець, – там її будинок стоїть, дочки моєї. Звати її Ліда, а по батькові Андріївна, а мене звати Марія. Коло будинку – аптека. Мені б до тієї аптеки, а там уже знайду. Я вже стара, маю 80 років, з ціпком ходжу, а Ліда моя теж на пенсії». Однак адреси бабця не знала.

– Що робити? Не покинемо ж її саму, треба допомогти, – вирішили без вагань дівчата, і в центрі допомогли старенькій вийти. Сідати на лавку на зупинці – холодно, вітер. Зайшли до аптеки і присіли там.

Розпитавши прізвище бабиної доньки, Ліля швиденько подзвонила братові, що мав повну базу телефонів Луцька. Однак такого абонента в базі не було.

– Що робити? Може, до міліції звернутися по допомогу? – майнула думка.

До аптеки саме зайшов чоловік у міліцейській формі. Ліля підійшла до нього, схвильовано пояснюючи ситуацію, спитала: «Як бути? Допоможіть нам, тож ніч надворі. Бабуся старенька, шкода її, допоможіть!»

Відповідь шокувала: «...Вам що, більше всіх треба? Відправляйте її додому!» І горе-міліціонер, лайнувшись, похапцем вийшов з аптеки.

– Куди ж тепер? Ходімо до собору, там точно такого не почуємо. – І потихеньку пішли, тримаючи попідруки стареньку.

Крок за кроком, від аптеки до собору за п’ятнадцять хвилин – дійшли. У духовній консисторії, що перед святинею, світилося, було незамкнено.

– Чи можна до вас завести бабцю стареньку? Вона заблукала, приїхала до Луцька, адреси ж дітей не знає, – очі Олени благали про допомогу. – Вона надворі, ми посадили її на лавочці.

Обережно завівши бабцю, дівчата посадили її на стільчик і пішли. «На забаву», – подумалося.

Розпитавши бабусю докладніше, я почала телефоном шукати її родичів. Назване прізвище – нечасте, однак служба 09 запевнила, що такого абонента в Луцьку немає. Колега запропонував пошукати у телефонних довідниках. Дійсно, немає. Але є таке ж, але з м’яким знаком, є ініціали «Л. А.», є й адреса! Це ж і аптека поруч, і в кінці «головної вулиці»!

На тому кінці дроту, почувши про маму в консисторії, донька і охнула, і знітилась. «Баба наша в соборі, їду за нею!» – це уже не мені, а домашнім.

– Слава Богу, бабцю! Їде ваша Ліда за Вами! – кажу.

Рипнули двері – а на порозі наші красуні: вони не на забаву пішли, ходили до супермаркету купити їсти для старенької (власним коштом!), ще й попросили там підігріти – щоб смачніше було.

Вістку, що донька вже їде, було сприйнято на «ура»! Раділи всі – і бабця Марія, і дівчата, і ми.

Дочекалися приїзду дочки, передали стареньку з рук у руки.

– Мені сьогодні наснився рожевий голуб. Літав... – промовила Ліля.

Подруги гарно, чемно попрощалися і пішли. У нас наче світло притишили.

Ця подія сталася 3 грудня 2007 року. Героїні – Олена Хохлова та Лілія Самойлюк – працюють у ДП «Волиньстандартметрологія». Спаси вас, Господи, Олено та Ліліє!

Волин. єпарх. відом.– 2008.– № 1–2 (38–39)