Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

ПРО ЧОЛОВІКА, ЯКИЙ ПРАЦЮВАВ НА РІЗДВО
(французька казка)

Підготував священик Андрій РОТЧЕНКОВ,
директор Центру християнського виховання дітей і молоді в Луцьку

В одному далекому селі мешкав дуже бідний селянин. Своєї землі він мав геть мало, а жила його родина з того, що він із жінкою наймитували. Того року по всій країні був неврожай, тому нікому не були потрібні робочі руки, бо нічим було платити за працю. Злидні та голод панували в оселі бідняка. Хоч бери та жебрати йди. Наближалося Різдво, а в хаті – ані шматочка хліба. Тільки діти голодні плачуть.

Пішов чоловік у поле, щоб не чути цього, і сам заплакав із відчаю. Коли це йде дорогою гарно вбраний пан, зупинився та й питає:

– А чого це ти, чоловіче, плачеш посеред поля?

– Бо нема нічого їсти, діти голодні, а ніхто не наймає, щоб хоч гроша заробить.

– То я тебе найму. Вийдеш завтра очерет косити біля озера. Якщо весь до вечора скосиш, то дам тобі золотий і торбу харчів.

– Але, пане, завтра ж Різдво – великий празник. Хіба вам конче, щоб я завтра скосив очерет?

– Е, як ти не хочеш найматися, а хочеш празникувати, то ще невелика твоя нужда, чоловіче!

Згадав селянин своїх голодних дітей і подумав: «Який же то празник, коли вдома хліба ні крихти? Господь мені простить, як я один день попрацюю, зате на вечір матимемо що їсти, тоді й будемо святкувати».

– Добре, пане, я завтра стану до праці.

Наступного дня встав чоловік ще поночі, помолився, щоб Бог йому простив, що він у Різдво найнявся на роботу, та й пішов до озера за селом косити очерет. Косить і плаче, та молиться тихенько, щоб змилувався Господь над його сім’єю, не дав з голоду загинути. Усе скосив ще за дня, сів на камені та чекає. Уже й вечоріє, а того пана все нема й нема. Споночіло – немає нікого. Зрозумів чоловік, що обдурив його пан, не буде ніякої платні, тільки даремно день згаяв і празник Божий переступив. Гірко заридав він, бо така біда, що хоч зараз лягай і вмирай, уже ніякої надії в нього не залишилося. Надумав він утопитися – он озеро близько, – щоб додому ні з чим не йти. І не помітив, як підійшов до нього подорожній:

– Чому це ти, чоловіче, так гірко плачеш? Чи в тебе яке лихо сталося? То всякому лиху можна зарадити...

– І не питай, добродію, про мою біду. Не вродив хліб цього року в нашім краї, не змогли ми з жінкою заробити на прожиття. Різдво, Божий празник, а в нас уже два дні вдома ні крихти хліба. Голодні діти плачуть. Оце найняв мене якийсь пан очерет косити. Я цілий день пропрацював, зневажив свято велике, а він надурив мене й не заплатив. Я коли тут із косою ходив, лише про одне думав: як дітей увечері нагодувати. А тепер хоч додому не вертайся.

Подорожній із жалем подивився на бідного чоловіка та й питає:

– А ти щиро жалкуєш, що вийшов працювати в день Різдва Христового?

– Ще й як жалкую, добродію!

– То не плач більше. Господь добрий, Він не залишить твоїх дітей голодними. Ось тобі торба, в ній хлібина та трохи сала. А скоро й роботу знайдеш. Працюй чесно, молися Богові й більше не знатимеш нужди. Тільки коли станеш заможним, не забувай про бідних.

І подорожній пішов своєю дорогою, а радісний чоловік побіг додому.

Його жінка і діти нарешті попоїли. Поїли хліба та ще з салом! І така була радість у тому домі на Різдво, що аж ангели на Небесах тішилися. А того, що було в торбі, вистачило тій родині доти, доки знайшов чоловік працю.

Минуло кілька років, минули й злидні. Став цей селянин справжнім господарем. Спершу він пам’ятав про наказ дивного подорожнього й допомагав бідним і злиденним, подавав милостиню, нікому не відмовляв у шматку хліба чи у проханні про роботу. Та плинув потроху час і забув той чоловік, як це – бути голодним самому й чути голодний плач своїх дітей. Від багатства зачерствіло його серце.

Одного разу влаштував він на Різдво велику гостину – святковий обід. Приїхали до нього інші багачі. Страв наготували стільки, що аж столи від наїдків гнуться. Музики весело грають, гості їдять, п’ють, господаря хвалять. Коли це прибігають слуги:

– Там коло вашого порога жебрак стоїть, милостиню просить.

– Ет, женіть його геть! Я його на обід не кликав! Ніколи мені з торбіями панькатися! – махнув рукою багатій.

Прогнали слуги жебрака. Тільки дочка того хазяїна як угледіла, яку кривду чинить батько в день Різдва Христового, то взяла хлібину та винесла тому старцеві. Наздогнала його й перепросила:

– Прости ради Різдва Господнього, чоловіче, що не можу тебе в хату пустити. Візьми з собою цей хліб! Сама знаю, як то бути в голоді й холоді, та ще й на Божий празник. Помолися за мою душу і за мого батька.

Жебрак пильно подивився на неї, усміхнувся та перехрестив дівчину:

– Нехай Господь збереже твоє серце завжди чистим і щирим, дитино, та приведе тебе у Своє Царство! – та й пішов собі.

А в будинку тривав святковий обід. Уже й гості, й господар почали п’яніти. Коли це знову прибігають слуги, злякані-злякані, аж тремтять:

– Там коло ваших воріт стоїть карета, з неї вийшов такий вельможний пан, що, може, герцог, а може, й сам принц!

Вибіг господар вітати гостя: хоч і нежданий це гість, але ж почесний. Уклонився низенько, а той подивився на нього сумно й суворо й каже:

– Не зайду я до твого дому, бо знаю, яка в тебе гостинність. Годину тому я вже стояв біля твого порога, але ти не відчинив мені.

– Коли це сталося, пане? Коли я бачив вас і не схотів одчинити?

– Я стояв біля твого порога в жебрацькому лахмітті й просив милостиню. Але в тебе серед твоїх наїдків не знайшлося для мене якогось шматка хліба, щоби передати через слуг, навіть ради святого Різдва. А тепер, коли ти побачив мене в позолоченій кареті, то сам вийшов за поріг вітати, ще й уклоняєшся низенько.

Соромно стало чоловікові, що бідного зневажив, а перед вельможним схилився, а ще більше соромно, що у день Різдва Христового такий гріх учинив. Одразу протверезів. А вельможний пан веде мову далі:

– Ходімо в поле, я тобі дещо покажу.

Вийшли вони за село, наблизились до озера, де багато років тому косив цей чоловік очерет на Різдво, бо вдома плакали голодні діти й не було шматка хліба.

– Чи пам’ятаєш, як ти тяжко працював того різдвяного дня? Як плакав і молився, щоб Господь уберіг твоїх дітей від голодної смерті? А твій наймач не прийшов і не заплатив? – спитав той вельможа.

Чоловік ствердно хитнув головою, ще більш соромно йому стало перед тим паном, але й диво його бере: звідки той знає? А вельможа раптом перетворився на того доброго незнайомця – подорожнього, який залишив йому тоді торбу з хлібом і салом.

– Як пам’ятаєш, то дивися, я ще тобі дещо покажу. Твій наймач тоді прийшов і платню приніс!

Давній добродій махнув рукою – і чоловік побачив себе тодішнього: як сидів на камені й чекав, і як гасла його надія, і як уже думав утопитися з відчаю. А потім побачив того пана, що його найняв. Виявляється, той стояв поряд і ждав. Придивився чоловік уважно – аж то чорт.

– Упізнав свого наймача? Він платню тобі гарну приготував – прийшов твою душу занапастити.

Злякався чоловік, упав перед дивовижним незнайомцем навколішки:

– Скажи мені, добродію, хто ти, що двічі врятував мене тоді від смерті? Прости мені зневагу, та наругу, й невдячність мою, що ними я тебе сьогодні образив! Я щиро жалкую за вчиненим!

– Бачу, що жалкуєш, тому й простив тобі! – Й у цю мить ясне неземне світло осяяло таємничого подорожнього. І побачив чоловік, що перед ним Сам Господь стоїть, ще грізніший і гарніший, ніж на образах у церкві малюють. – Я давно простив тобі й життя Своє поклав за твою душу. Тож аби ти знову не занапастив її, не матимеш більше ніколи багатства, а щоденно зароблятимеш свій хліб у трудах. Але й тяжкої нужди та голоду не знатиме твоя родина, бо таки знайшлось у ній кому подати бідному хлібину. Працюй чесно, молися Богові та пам’ятай про бідних! – промовив Спаситель до того чоловіка і зник у світлі слави небесної.

А чоловік розплакався та й пішов додому. Уже й багатства йому не шкода, так соромно перед Богом за свій гріх: і за невдячність, і за зажерливість, і за гордість, і за нехтування бідним, і за нову зневагу Різдва Христового – цього разу не через нужду, а через пишноту.

Ні гостей, ні слуг в обійсті вже не було. Не було й самого обійстя і гарного будинку. Знову стояла на тому місці стара халупа.

Трохи пожурилася жінка, що знову треба ставати до щоденної роботи, трохи повередували діти, що вже звикли до розкошів, але врешті життя ввійшло у звичайний плин. І справді, не зазнав той чоловік більше ніколи великого багатства, проте і хліб завжди був у нього на столі, хай і здобутий тяжкою щоденною працею. Уже ніколи не забували в його родині про ще бідніших і нужденних, і завжди шанували свята Господні. Та найщасливішою в тій сім’ї була старша дочка, бо кожен день її життя осявала Божа любов і благословення.

Волин. єпарх. відом.– 2008.– № 1–2 (38–39)