Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

ПАМ’ЯТІ РОЗСТРІЛЯНИХ В’ЯЗНІВ

Андрій ГНАТЮК

Щоліта волиняни традиційно вшановують розстріляних в’язнів у Луцькій тюрмі. 23 червня 1941 року, коли німці ступили на територію України, енкавеесівці випустили всіх засуджених, обіцяючи їм волю. Та тільки-но арештанти вийшли на вулицю, розпочався масовий розстріл. Про реальне звільнення в’язнів годі було й думати. Більшовики боялися, що засуджена за антирадянську діяльність інтелігенція може раптово підтримати нападників у боротьбі з радянським режимом. Протягом двох днів під мурами Луцької тюрми загинуло близько чотирьох тисяч чоловік. Чотири роки тому тут засновано монастир, у якому щодня возноситься молитва за невинно убієнних. А щороку в день річниці за жертв розстрілу приходить помолитися духовенство різних християнських церков.

До 1991 року про вбитих в’язнів Луцької тюрми говорити заборонялося. Як не дивно, але востаннє, згадують старожили, тут дозволили відправити панахиду, коли територію окупувала німецька армія. 72 священики одспівували тоді жертв тоталітаризму. А тих, хто знав, де лежать їх родичі й опізнавав їх, навіть мали змогу їх нормально поховати.

Лариса Книш та Галина Подоляк до цього святого місця приходять щороку. Незважаючи на те, що з віком ходити стає все важче, вклонитися полеглим в’язням, своїм родичам і просто побратимам у боротьбі за Українську державу вважають своїм святим обов’язком. Розповіді про трагедію на все життя вкарбувалися в їх душі.

Галина Подоляк перебувала в Луцькій тюрмі з 1945 року за співпрацю з ОУН-УПА. Це – найжахливіший період її життя.

– Нас було в камері по 50-60 душ. Надто важко було, повітря не вистачало нам, – згадує колишня бранка. – Нас виводили на подвір’я, на прогулянку. Але прогулянка була на тих місцях, де були розстріляні наші люди. Ідем – а земля все рухається. Ми вирішили, що не будемо йти. Посідали один за другим – і не будемо ходити. То наші люди, наше все. Нас стали бити нагайками – мусиш вставати, мусиш іти.

Лариса Книш у Луцькій в’язниці не сиділа. Але вона вкарбувалась у її пам’яті через те, що тут загинуло багато її родичів.

– У мене тут сидів батько, троє братів і троє дядьків, які загинули, – згадує пані Лариса. – З братихою в камері ще перебувало вісім чоловік. Їй вдалося врятуватись. Вона розповідала, що на даху сиділа єврейка і звідти розстрілювала в’язнів. Сусід мій, який повернувся, то говорив, що біля тата мого проходив, але вони були всі побиті.

Вийти живим з цієї кривавої м’ясорубки вдалося одиницям. Очевидців трагедії лишилося троє-четверо. Ті, хто свого часу вижили, ховалися по горищах і на вулицю не виходили взагалі. Інші по трупах перескочили через мур. Але більшість з них не дожили навіть до проголошення незалежності. Коли Галина Подоляк дізналась, що в Луцьку вивісили Державний прапор, одна з перших пішла вітати маленьку перемогу.

– 1991 року перший прапор повісили в нас тут на замку. Я так хочу побачити, що плачу, не можу. Узяла племінницю, йдем ми обидві з племінницею. І нас стрічає жінка з двома дітьми: «Шо, идёте смотреть на своих бандёров, повилазили з ям». Я стала, мені руки й ноги затряслися і слів я не могла їм сказати.

І хоч розстріл в’язнів вшановується тепер на офіційному рівні, до реального облаштування цього святого місця ще далеко. Нещодавно в Луцьку побували політв’язень і правозахисник Євген Сверстюк з головою Київського товариства «Меморіал» імені Василя Стуса Роман Круцик. Вони передали молодіжним організаціям звіт колишнього начальника тюрми, у якому йдеться, що розстріляних було близько 2 тисячі чоловік. На зустрічі з представниками молодіжних організацій і журналістами порушувалося й питання розкопок. Роман Круцик, який має досвід у цій сфері, дав кілька порад. Про необхідність ексгумації й належного перепоховання розстріляних в’язнів уже поговорюють і у владних коридорах. Тому є надія, що найближчим часом розпочнеться акція, на яку довго чекають родичі загиблих.