Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

БУДУЮЧИ ВІРУ, ЗБУДУВАВ ЦЕРКВУ

Оксана ДМИТРЕНКО

10 лютого протоієрей Василь Шняк, благочинний Рожищенського району, зустрів свій півстолітній ювілей. Про те, з яким духовним багажем прийшов панотець до цієї гарної дати, якими стежками доводилося пробиратися крізь життєві терни, ми розмовляли у його церкві Різдва Пресвятої Богородиці – невеликому затишному храмі, збудованому за чотири місяці. «Завдяки Божій ласці та відданості прекрасних людей», – переконаний отець Василь.

До Рожища 40-річного священика благословив ще владика Яків. За плечима в отця вже був певний досвід: церковне служіння він несе з 30-ти років.

Нового священика зустріли не надто приязно. За винятком невеличкої української громади, яка на ту пору навіть приміщення, щоб помолитися, не мала, бо у храмі Московської Патріархії не знайшлося місця для почергових Богослужінь. Спочатку збиралися у парку просто неба біля пам’ятника Богданові Хмельницькому, а на зиму добра жінка із символічним ім’ям Віра віддала для громади власне помешкання.

– Щойно я долучився до рожищенської громади, одразу ж став порушувати питання про будівництво церкви, – пригадує отець Василь. – Спочатку люди не надто оптимістично дивилися на таку перспективу: звичайний будинок звести непросто, а тут – храм. Де взяти кошти, як дістати матеріали? Та я їх запевнив: Господь бачить вашу віру і допоможе.

І Господь допоміг. За кілька місяців отримали ділянку землі у колишньому занедбаному парку. 27 червня 1995 року владика Яків освятив місце під храм і благословив на початок будівництва.
Усе робили власними силами. Креслення церковної будівлі зробив сам отець Василь. Парафіяни трудилися як бджоли, щоранку приходили і пропонували свої послуги. З державних коштів на будівництво не було виділено жодної копійки. Добровільні пожертви від організацій – і ті були не надто великими, зважаючи на нестабільну ситуацію в країні. Сам отець Василь з першого дня будівництва працював нарівні зі всіма – і цеглу клав, і рубанком, і бензопилою орудував. Від світанку до смерканку.

Старання будівничих увінчалися результатом: уже 3 грудня (того ж таки року, якраз у день перед Введенням), отець Василь провів у новозбудованій церкві перше Богослужіння. Дещо не було закінчено – порожні стіни, мало ікон. Першими образами, що прикрасили стіни нової церкви, стали ікони «Гріб Господній» та «Моління Господнє», написані та подаровані рожищенським художником, нині покійним Миколою Савчуком. Нарекли храм на честь Різдва Пресвятої Богородиці.

– То моя була ідея, – пояснює священик. – Бо я особисто зазнав наочної помочі і ласки від Божої Матері. У церкві Покладення пояса Пресвятої Богородиці, в моєму рідному селі, народилося і зростало моє покликання священика.

Народився отець Василь у Жовківському (колись Нестеровському) районі в селі Мацошин, неподалік Львова. Набожна сім’я щосвята, щонеділі ревно відвідувала Богослужіння, і сина брали з собою. Якось під час довгої служби маленькому Василькові закортіло вийти на вулицю. Обернувся – а людей у храмі видимо-невидимо – не пройти. Вирішив він «скоротити» шлях і шмигнув просто через Царські Ворота, повз священика. Удома дісталося малому на горіхи – де ж це бачено, щоб через Царські Ворота абикому ходити. «А може, я колись, як панотець, і сам ними ходитиму», – мовив Василько.

Сказав – і наче відклав десь на далеку поличку дитячої свідомості. Після школи та строкової служби в радянській армії працював годинникарем. Якось на похороні у сусідній Раві Руській познайомився з місцевим священиком. Він і запросив молодого чоловіка на Богослужіння до них у церкву. Дяк дав церковнослов’янську азбуку. Через тиждень Василь уже міг читати, і його взяли до церкви псаломником. А коли помер старенький дяк, було кому стати на його місце.

Дев’ять років Василь (тоді ще не отець) прослужив у тій церкві та в соборі Івана Хрестителя, що у сусідньому селі. І лише після того вступив до Волинської духовної семінарії на заочне відділення. Годинникарство довелося залишити і влаштуватися нічним охоронцем на позмінну роботу.

Після закінчення семінарії у 1994 році висвятився на священика. Недовго послужив у Горохівському, Ківерцівському та Камінь-Каширському благочиннях: Господь вказав дорогу до Рожища.

Сьогодні отець Василь – батько трьох дітей і дідусь 3-річної внучки. Син батькового шляху не обрав – навчається в Луцькому державному технічному університеті. Але йому тільки 25, тож, переконаний панотець, ще не пізно.

Та все ж найціннішим своїм здобутком отець Василь вважає свою рідну церкву Різдва Пресвятої Богородиці, де кожна цеглинка, кожен брус пам’ятають його руки. За десять з лишком років тут у священному таїнстві Шлюбу поєдналося чимало доль, багато народилося маленьких християн у таїнстві Хрещення. З’явилися нові, а поряд із ними й старовинні священні образи. Але найщедріше Господь нагородив отця Василя надзвичайними людьми – парафіянами.

– У десяту річницю церкви я щиро вдячний тим людям, які були разом зі мною на початках тої праці. І сьогодні ми маємо свій храм, відчуваємо Божу допомогу. Цей храм – клаптик нашої України. Адже ми творимо одну родину, об’єднану вірою. З цієї церкви нас понесуть на вічний спочинок, а наші діти співатимуть нам «Вічну пам’ять». Цей храм – пам’ятник будівничим, фундаторам і жертводавцям, які спричинилися до його будівництва. Тож нехай у ньому завжди голоситься слава Господня!

Волин. єпарх. відом.– 2006.– № 2 (15)