Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

ЛЮБОВ ДО БАТЬКІВ

Запитання

«Хто любить батька чи матір більше, ніж Мене, недостойний Мене; і хто любить сина чи дочку більше, ніж Мене, недостойний Мене; і хто не бере хрест свій і не йде слідом за Мною, той недостойний Мене». Як розуміти ці слова Христа? Чи не сіють вони ворожості між людьми? Виходить, з одного боку, Бог закликає любити батьків, а цими словами наче принижує їх. Чому так?

Відповідає ієромонах Марк (Левків)

Дуже часто цей і схожі до нього вислови Христа дійсно викликають у ще не утверджених християн якесь душевне сум’яття і здивування. Украй «ревні» християни на доказ безкомпромісності своєї віри часто холодно ставляться до своїх батьків чи дітей, не турбуються про них. Не виконуючи навіть елементарного щодо рідних, заявляють про своє самовіддане служіння Самому Богу. Недруги ж Церкви звинувачують Господа в егоїзмі. Говорять, нібито Христос принижує гідність батьків і любов до дітей, возвеличує Свою персону, бажає, щоб усі Йому сліпо покорялися і служили, любили тільки Його.

Що ж можемо відповісти ми, ті, що викуплені Його дорогоцінною кров’ю і кому даровано вічність? Знаємо, що Господь, будучи самодостатнім, не мав потреби приходити в світ для рятування людства, але Його велика любов до нас спонукала до того, що Він, як пише св. апостол Павло до филип’ян, «прийнявши образ раба, зробившись подібним до людей, і з вигляду став як чоловік, упокорив Себе, був слухняний аж до смерті, і смерті хресної». І не через заслуги наші, «не через діла, щоб ніхто не хвалився», звершує Господь славне діло зцілення нашої душі.

Своїм народженням, ученням, вчинками та Своєю смертю і Воскресінням Христос довів любов Божу до людей. Бо «немає більше від тієї любові, як хто душу свою покладе за друзів своїх», – читаємо в Євангелії від Івана. «Ви – друзі Мої, якщо виконуєте те, що Я заповідаю вам, – промовляє Господь до кожної людини. – Заповідь нову даю вам: щоб ви любили один одного; як Я полюбив вас, так і ви любіть один одного». Христос Сам, виконавши цю Заповідь, закликав усіх нас наслідувати Його приклад. Не змушує, а закликає, не нав’язує, а пропонує, бо цей шлях – Його наслідування, шлях жертовної любові веде до зміни нашої сутності, а відтак і до змоги прийняти спасіння. Заради ж нашого добра закликає до вибору цього шляху. Застерігає від наслідування вчинків, що суперечать йому, приводять нас до смерті вічної, хоча б і подавались вони нам найближчими, найріднішими людьми. Де йдеться про вічність, про наше спасіння, Господь чітко проводить ступені шани і довіри. Дуже висока ціна людської душі, і навіть сімейна прив’язаність може стати загрозою її спасінню. І коли родичі хочуть відвести від служіння Богу, забрати Богом даровану вічність, то потрібно жертвувати такою сімейною любов’ю. Коли доведеться вибирати між Богом і родичами, то на першому місці повинен стояти Бог. Але це не означає, що ми повинні перестати любити чи шанувати своїх рідних, коли вони не християни або навіть і ворогують супроти Бога чи не сприймають науки Христової. Навпаки! Найкращою проповіддю нашої віри буде вияв любові до них. Через те, що велика любов до Бога спонукає нас любити інших людей (навіть і ворогів), то природним є для християнської душі любити всіх, віддавати шану батькам своїм, належно виконувати свої обов’язки щодо рідних своїх. А ця наша жертовна любов до людей є свідченням нашої любові до Бога.

Ця любов творить чудеса, заохочує до подвигу, спонукає до молитви, змінює саму людину, стримує від гріха, дарує покаяння, спонукає до виправлення провин своїх, дає їй спокій душевний, радість сердечну. Вона є рушієм усіх чеснот людських. Лише справжня любов до Бога і до людей провадить людську душу до спасіння і дарує їй вічне життя.

Волин. єпарх. відом.– 2006.– № 2 (15)