Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

ЗОЛОТІ ЧЕРВІНЦІ
(казка)

Підготував священик Андрій РОТЧЕНКОВ,
директор Центру християнського виховання дітей і молоді в Луцьку

В Україні був звичай напередодні Великодня не заливати і не гасити вогню. Кожен господар тримав жар цілу ніч, щоб можна було запалити скалку після ранкового Богослужіння.

Господині в Страсну суботу печуть, варять, готують, щоб було і своїм, і захожим людям. Усі радісно чекають і зустрічають Великдень...

У селі на той час жив нещасливий бідняк. Не гультяй, не п’яниця, а добра, працьовита людина. Мало того, що пропала й перевелася вся його худоба і двічі погорів, – так ще й дружина померла, лишивши на нього повну хату дітей. Залишився вдівцем, та до того ж убогим: діти без догляду, господині в хаті немає, – тож біда здолала зовсім. Який чоловік упорається сам, без господині, і яке йому життя? І було йому свято – не свято. Не готувалося нічого: ні паски, ні смаженого поросяти... Та й що було йому готувати, коли від Масниць вогню в печі не розводили: навіть дров не було.

Промолився він щиро цілу ніч, а після Богослужіння привітався з усіма. Його й пригостили: хто скибочкою паски, хто червоним яєчком. Зрадів: дітки матимуть що їсти. Пішов додому, поклав усе на стіл. Думав запалити скалку і будити дітей...

Спохопився – вогню немає. Надворі було ще темно. Згадавши, що в добрих людей до цього дня зберігається жар про запас і свічку вони не гасять. Пішов він до сусіда.

– Христос воскрес!

– Воістину воскрес!

– Дайте, люди добрі, вогню засвітити свічку.

– От людина! І Великдень забув: до людей по вогонь ходить! Іди з Богом додому; нині всі вогонь удома тримають, і тут не до тебе. Невже ти не приберіг свого?!

Пішов він до другого чоловіка; там його жінки та дівчата засміяли, що в такий день по хатах ходить по вогонь, і прогнали. Він – у третій двір, у четвертий – скрізь те ж саме: готують стіл, нікому діла нема до бідняка: де засміють, а де й вилають і прогонять.

– Забирайся, – кажуть, – не до тебе зараз, а за вогнем іди до чумаків, там дадуть.

Заплакав бідняк, обійшовши майже все село, і подумав: «Господи Боже мій! За що ж люди мене кривдять? Вони ж мене знають: не злодій я, не п’яниця; унадилися до мене біда і злидні, й сам не знаю, за що і звідки, а вони ще гірко насміхаються наді мною... Видно, самі не знали злиднів. Тому й не запитають, чому від самої Масляної жодної крихти в домі не було, і не готувалось ні разу... І звинувачують, що свого вогню немає».

Роздумуючи так, убогий стояв посеред вулиці в кінці села і не знав, куди йти і що робити. Поглянув він у чисте поле – за селом світиться.

«От, – подумав, – і справді, піду до чумаків, вогню попрошу: більше нікуди. Може, хоч чумаки не відмовлять».

Вийшов прямісінько до вогню. Дійсно: сидять чумаки навколо вогнища у святковому вбранні, згадують Великдень.

– Христос воскрес!

– Воістину воскрес!

– Дайте вогню, люди добрі!

– Будь ласка! Але у що ти візьмеш?

– Та от дайте хоча б свічку запалити.

– Не донесеш ти свічку до села: тут у полі вітерець гуляє, задме. Підстав-но полу свитки, ми тобі жару в запіл насиплемо.

Він підставив, недовго думав; а вони згорнули жар просто руками, та й насипали йому в свитку.

– Іди з Богом! Не бійся нічого, донесеш.

Що думав він, коли брав жар у полу, – невідомо. Але як людина проста, яка ніколи не обманює інших, він повірив чумакам: поклав свою свічку за пазуху, зібрав акуратно кінець поли і пішов додому. «Якщо люди згребли та насипали жару руками, так чому ж мені не донести його додому?»

Зайшовши в хату, запалив свічку, став на коліна, помолився, піднявся, щоб накрити на стіл і будити дітей, поглянув на припічок, куди висипав з поли жар, а там замість жару – лежить купа золота.

Зрадів убогий, зрозумів, що це йому Бог дав. Ще раз помолився, подякував, поклав на стіл скибки паски і яйця та почав будити дітей. Наказав їм швидше вмитися, помолитися, привітати один одного і сідати за стіл.

Сусід убогого, котрий не дав огню, побачивши, що в нього все-таки світиться, підійшов, зазирнув у вікно – і побачив на припічку цілу купу червінців. Здивувався, увійшов і почав розпитувати бідняка, а той, не криючись, розказав усе, як було. Сусід вийшов на вулицю, глянув у ту сторону, куди ходив убогий, і також побачив вогник.

«Піду-но і я по золото», – подумав.

Тим часом сусідка з іншої хати вибігла за чимось, підійшла до вікна бідняка: сплеснула руками, зайшла до хати, щоб помилуватися золотом, розпитати сусіда про все і позаздрити йому. А дізнавшись, як усе це сталося, побігла додому і випровадила якнайшвидше свого чоловіка, щоб ішов за село до чумаків: там, мовляв, на Великдень роздають пригорщами золото.

– Та гляди, більше нагрібай, – кричала вона йому вслід.

Через цю сусідку чутка пішла цілим селом. І всі жінки послали своїх чоловіків на вигін до чумаків, щоб ті нагребли побільше золота і принесли додому.

Прийшли вони до вогнища, зняли шапки, вклонились і попросили жару. Чумаки подивились на них, але не сказали нічого, тільки звеліли кожному підставити по черзі полу і насипали кожному по пригорщі. Чоловіки, які отримали жар, стояли і не відходили, чекали, щоб іще дали.

– Вистачить по одній, – сказали чумаки. – Адже треба розділити на всіх.

Подякували чоловіки і за це. Бачачи, що жар лежить у полах і не горить, зраділи і жваво пішли до села. Але радість їхня була недовгою. Раптом вони почули, що пахне смаленим. Хтось підставив під полу руку і обпік її. Зчинився шум, крик, сварка – усі пропалили свій новий одяг. Чоловіки озирнулись назад у поле – а там нічого немає: ні вогню, ні волів, ні чумаків...

А бідняк зажив щасливо і радісно.

Що ж це були за чумаки? Чи не ангели?

Волин. єпарх. відом.– 2008.– № 04 (41)