Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

ТЯЖКО, АЛЕ НЕ МАРНО
Друге відродження УАПЦ відбувалося за складних воєнних обставин. Та жертви були недаремні

Протоієрей Микола ЦАП,
магістр релігієзнавства, канцлер Волинської єпархії

У статтях «Під прицілом» (2007.– № 10), «Крах ілюзій» (2008.– № 1–2) та «Возз’єднання, що зірвалось» (2009.– № 3) автор оповідав про випробування, яких зазнало Українське Православ’я у Другій світовій війні. У заключній статті циклу коротко нагадано основні події тих часів і зроблено висновки.

З 1924 року в Польщі, до якої тоді належали західноукраїнські землі, діяла Польська Автокефальна Православна Церква (ПАПЦ). Вона одержала автокефалію з рук Вселенського Патріарха. Предстоятелем був митрополит Варшавський Діонисій (Валединський) – зі старої когорти російських духовних осіб, та прихильніший до українства. Однак за «перших совєтів» у західних областях УРСР відновила діяльність Російська Православна Церква (РПЦ), а ПАПЦ діяла тільки в німецькій окупаційній зоні – на Забужжі. Коли в ході німецько-радянської війни нацисти загарбали всю Україну, вони поділили її на кілька адміністративних одиниць. Для цивільного населення кожне з цих утворень було фактично замкнутим. Відповідно німецька влада заборонила митрополитові Діонисію канонічно-ієрархічні функції поза межами так званого Генерал-Губернаторства (польські етнічні землі й українське Забужжя). Цим вона спричинила виникнення й поглиблення розколу в Українській Православній Церкві, не допустила належної організації церковного життя й управління.

Архієпископ Олексій (Громадський) разом із найближчим оточенням у Почаївському монастирі відпрацьовував свою концепцію, яка мала спочатку здійснитися на Волині, а згодом і на інших наших землях. Єпископи з оточення владики Олексія вбачали відновлення Православної Церкви на звільненій від радянського режиму українській території на автономних засадах під юрисдикцією Московської Патріархії. Владики ж Олександр (Іноземцев) і Полікарп (Сікорський) на Поліссі й Волині схилялися до підтримки автокефалії Варшавської митрополії під юрисдикцією митрополита Діонисія. До них приставали всі, хто боровся за українізацію. Німецька влада 4 травня 1942 року визнала обидва напрямки.

Зважаючи на все це, у структурі ПАПЦ було створено Тимчасову адміністратуру для визволених українських земель (за тогочасною термінологією), яку також іменували – тоді ще не цілком офіційно – Українською Автокефальною Православною Церквою (УАПЦ). Адміністратурою було надіслано німецькій владі Тимчасовий статут, згідно з яким її вищим органом є Собор єпископів із тимчасовим адміністратором. Ним став архієпископ Полікарп (Сікорський), який керував Луцько-Ковельською єпархією з осідком у Луцьку.

Єпископат УАПЦ у вересні 1942 року нараховував 14 ієрархів. Серед них: вікарій адміністратора єпископ Платон (Артем’юк), призначений 25 серпня 1942 року керуючим Рівненсько-Крем’янецькою єпархією; другий вікарій на Волині єпископ Дубенський В’ячеслав (Лісицький), якому доручено було відати православними чеськими парафіями на Волині; архієпископ Поліський Олександр (Іноземцев), відправлений Московською Патріархією за штат через непослух до неї, продовжував перебувати у своїй єпархії з осідком у Пінську. А висвячений на Житомирську єпархію єпископ Григорій (Огійчук) не зайняв кафедри через хворобу, з 25 вересня 1942 року був ув’язнений німцями до 16 березня 1943-го. Про арешт владики Григорія окупанти адміністратору не повідомили.

Із 15 архієреїв складався і єпископат Автономної Церкви в юрисдикції Московської Патріархії. На чолі стояв митрополит Олексій (Громадський) із титулом Волинського і Житомирського, екзарха Московської Патріархії на Україні з осідком у місті Крем’янці. Владика Іов (Кресович) був єпископом Луцьким, а також вікарієм Волинської єпархії. У Володимирі-Волинському мав осідок єпископ Мануїл (Тарнавський). Єпископ Феодор (Рафальський), маючи титул Рівненського, був вікарієм Волинської єпархії. Владика Никодим також був вікарним єпископом Волинської єпархії; єпископ Йоан (Лавриненко) перебував на Берестейщині.

Автокефалісти й автономісти конкурували між собою, послаблюючи таким чином одні одних. Тож урешті повноважними представниками двох гілок українського Православ’я 1942 року було підписано «Акт поєднання Церков». І хоча глава автономістів невдовзі відкликав свій підпис, налякана німецька адміністрація заводить в обох Церквах новий устрій. Вона ліквідовує в них центральну владу і ділить на частини, незалежні одна від одної, управління цих частин підпорядковує своїм генерал-комісарам. Таким чином, німці у п’яти генерал-комісаріатах – Волинь-Поділля, Київ, Житомир, Дніпропетровськ, Миколаїв – утворили п’ять Автокефальних і п’ять Автономних Церков. У якому з генерал-комісаріатів було більше одного єпископа, могли там, з дозволу генерал-комісара, бути собори єпископів, а одного з них генерал-комісар призначав «старшим». «Старший» призначав на парафії священиків лише після згоди на це влади. Неслухняних духовних звільняв генерал-комісар, повідомляючи про це «старшому єпископові». Про новий порядок церковного управління в Україні митрополитові Полікарпу повідомили в генерал-комісаріаті 11 січня 1943 року, а 12 січня там же – митрополитові Олексію, причому обидва одержали призначення на «старшого» у своїх Церквах.

Повідомлення німців про зміну ними канонічного устрою Православної Церкви в Україні митрополити сприйняли мовчки. Протестувати не було вже жодного сенсу, бо владика Полікарп не раз писав по різних інстанціях німецької влади про порушення нею канонів Церкви і віковічного її устрою.

Німецький відступ припинив поборювання автономістами УАПЦ на Україні. Наближення фронту спонукало як автономних, так і автокефальних ієрархів задуматися над майбутнім. Адже Автономної Церкви Московська Патріархія не визнавала, як і Автокефальної. Частина автономістів виїхала на Захід і приєдналась до Російської Зарубіжної Церкви. А ті, що залишились, без опору визнали владу московського Патріарха.

Отже, юридичне оформлення й діяльність Автономної Церкви на Україні в роки німецько-радянської війни в цілому мали антиукраїнський характер. Підтримувана окупаційною владою як противага УАПЦ, вона гальмувала українське церковне відродження.

13 січня 1944 року адміністратор УАПЦ митрополит Полікарп залишив Луцьк, де була його кафедра, залишив Україну, яку займали слідом за відступаючими німцями більшовики, і відбув на Захід. Із його від’їздом не залишилось в Україні жодного єпископа УАПЦ, крім митрополита Харківського і Полтавського Феофіла (Булдовського), який незабаром помер. Так було перегорнуто останню сторінку тієї Церкви на землях України під німецькою окупацією. Але УАПЦ залишилася діяти в діаспорі, зберігши канонічний єпископат. Із неї розпочалося відродження національної Церкви в Україні наприкінці радянського періоду.

Волин. єпарх. відом.– 2009.– № 6–7 (55–56)