Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

ПОКЛИКАННЯ ДО БЕЗСМЕРТЯ

(Закінчення. Початок у попередньому числі)

Андрій ГНАТЮК

– На нашій парафії люди самі переконуються в тому, що довго плакати за дітьми і шкодувати за тим, що Господь ту людину покликав в інший світ, не треба. Ми повинні згоджуватися з волею Божою, бо в молитві «Отче наш» читаємо: «Нехай буде воля твоя...» І тут повинні покласти все на волю Божу. Бо, як каже Сам Господь через пророка, «Мої думки – не ваші думки, Мої дороги – не ваші дороги». І коли Господь покликав чи то юнака, чи то дитину із цього світу, значить, він покликав для того, щоб не просто знищити тіло, але спасти і тіло, і душу, щоб вони були чисті, бо знаємо, що сам Господь говорить зі Святого Письма: гроби померлих повідкриваються і вийдуть ті, хто чинили добро, – на воскресіння, а ті, що чинили зло, вийдуть на осудження душі і тіла.

У житті однієї людини тут на парафії стався такий випадок. Вона, вже будучи свідком близької кончини дитини, сказала собі: «Я хочу, щоб дитина ще жила». І дитина дійсно ожила. І тепер живе в цьому світі, але життя в неї не склалося.

Є у Львівській області село Нове Місто. Священик пішов сповідати юнака, який вже був на постелі смертній. І говорить після сповіді священик до матері: «Ну що ж, матір, згодіться тепер з волею Божою, так має бути, і ви повинні бути терпеливі». І мати на ті слова священика відповіла: «Нехай не буде воля Божа, а хай буде воля моя». І від тих слів син став здоровим. І священик далі оповідає, що коли син ожив, став здоровим, прийшла мати до священика й говорить: «Отче, зробіть щось, помоліться, тому що син мій потрапив до тюрми». Тоді священик зауважив тій жінці: «Я нічого не можу зробити, тому що ви сказали, коли ваш син був хворий: „Хай буде воля не Божа, а моя“. Тепер діється ваша воля, щоб син ваш сидів у тюрмі. А Господь хотів спасти вашу дитину від тюрми».

Смерть – найбільше горе на земному шляху. Найближча людина – то завжди опора, і коли її втрачаємо, здається немилим усе інше. За втраченими людьми проливається найбільше сліз, хоча нерідко вони є шкідливими для душі, яка відходить в інший світ.

– Плач за померлими є корисним для душі і для тіла, – продовжує священик, – і коли заборонити їй плакати, коли вона глушитиме все це в собі, тоді важко буде людині пережити тілесні страшні муки. Тоді це може відбитися на психіці. У період свого священичого служіння траплялося так, що скаржилися люди на болі в голові, на серцеві болі, тому що людина не плакала. Плакати потрібно, але з молитвою. Не увесь час, тому що Святе Письмо вчить, що за померлими людьми плакати потрібно тільки один день... Лише вчити людину треба, щоб вона плакала і роздумувала не тільки над душею тією, яка відійшла у вічність, але і плакати треба в той момент і над станом своєї душі. Плач не корисний, коли людина через міру плаче, плаче рік і два і т. п. Але коли людина плаче, хай і два роки, але молить Господа, щоб Господь дав можливість плакати за стан своєї душі та свої гріхи, тоді людська душа очищається тими сльозами.

Окрім яскравого прикладу свідчень Феодори Царгородської, в духовній літературі є багато свідчень з потойбічного світу людей, які розкривають деякі його деталі. Але варто пам’ятати, що в образі цих людей може з’являтись і диявол.

– Родичі, які померли, буває так, приходять, тобто душа людини приходить на землю, – розповідає отець Богдан Гринів. – Ми можемо приймати то як якісь явлення надприродні, але вони є, тому що перш за все Православна Церква визнає, що душа людини безмертна. І тепер люди не сповідаються перед тим, як відходять з цього земного життя, чи в житті буває так, що в людини були якісь гріхи тяжкі чи якісь болі великі. Але з’являються вони не до будь-кого, а в більшості до тих людей, які ходять в церкву, які моляться і які можуть зробити якусь милостиню. Тим більше, що ми знаємо, що душа після смерті, за вченням Православної Церкви, протягом 40 днів проходить різні митарства. І вона бачить всі ті гріхи. Це все їй перед очима. І тому буває так, що той, хто любить людину, яка відійшла у вічність, переживає. І такі переживання призводять до того, що перед живим постає померлий, і хочеться віддати належну шану й певну молитву за ту душу, яка відійшла у вічність. Буває так, на досвіді мого священичого життя, що люди приходили й просили помолитися за померлих, і тим душам ставало одразу легше.

Так само багато прикладів, коли раніше померлі повертають назад, у наш світ тих, кому зарано його покидати.

– Душа людська, – зауважує священик, – яка виходить із тіла, зустрічається з ангелами. Якщо не час їй відійти з того земного життя, вона повертається у своє тіло. В одного священика загинула дружина, і йому сниться сон, що дружина помирає, а він теж просить, щоб його забрали. А йому сказали: «Тобі ще зарано, повертайся додому».

Отож, Церква вчить: смерті боятися не варто. До неї треба готуватися. І тоді справжня віруюча людина буде більш по-філософськи ставитись до цього явища. Адже пережити смерть земну і пройти крізь неї доведеться кожному.

Волин. єпарх. відом.– 2006.– № 9 (22)