Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

Андрій ГНАТЮК

1 лютого у патріаршому соборі Рівноапостольного князя Володимира звершено архієрейську висвяту колишнього ігумена Жидичинського монастиря Марка (Левківа). Уродженець Львівщини, який проходив духовне зростання на Волині, став єпископом Кіровоградським і Голованівським. Разом із Патріархом Київським і всієї Руси-України Філаретом отця Марка висвячували архієпископ Луцький і Волинський Михаїл і ще п’ятеро ієрархів.

Побувати на єпископській висвяті й підтримати свого співслужителя чи духовного наставника в Київ приїхала численна волинська громада. Серед них – священики Свято-Троїцького кафедрального собору Луцька, ченці Жидичинського Свято-Миколаївського і Луцького Замкового Свято-Архангельського монастирів – ті, хто разом з отцем Марком розпочинали нелегку відбудову Жидичинської обителі, а також черниці з Володимирського монастиря Різдва Христового. Були на урочистостях і батьки, брати й сестри владики Марка...

Запитання

Чи можна часто ходити до Святого Причастя, бо деякі священики кажуть, що це гріх?

Відповідає протоієрей Михайло Бучак

На підтримку частого причащання висловлено багато авторитетних думок. Святий Никодим Святогорець, наприклад, присвятив цьому цілу книгу, що так і називається: «Про часте прийняття пречистих Таїн Христових». Спираючись на Писання, отців і богослужбову традицію, він говорить: «Дехто наполягає, кажучи, що святе Причастя є річчю страшною, і, щоб приймати його, життя людини повинно бути святим, досконалим і ангельським». Але людина стає гідною Причастя тільки... причащаючись. Тому що ми не можемо перемогти...

Віра КУХТА

Хочемо повернутися думкою до святкування 230-річчя Свято-Параскевської церкви в селі Милятин Іваничівського деканату.

Приємно було нашій родині читати у «Волинських єпархіальних відомостях» (№ 11–12 за 2008 р.) публікацію «Міцні мури – міцна віра» про нашу церкву, до якої ми ходили, в якій виросли, яка святкувала свій ювілей, у якій вірою і правдою правив наш дідусь. Протоієрей Никифор Олійчук із 1942 року по 1977-й (це майже 35 літ) був настоятелем церкви Святої Параскеви в Милятині...

Ієромонах Константин (МАРЧЕНКО),
намісник монастиря Святителя Миколая Чудотворця в с. Жидичин Ківерецького деканату

Тішся, юначе, своїм молодецтвом, а серце твоє нехай буде веселе за днів молодощів твоїх! І ходи ти дорогами серця свого й видінням очей своїх, але знай, що за все це впровадить тебе Бог до суду! (Екл. 11:9)

День Валентина! Схоже, що веселішого дня в році для «учащіхся» немає і бути не може. Починаючи з переддня, «ініціативні групи» зайняті останніми приготуваннями – закупками до торжества... Валентинки валентинками, але святкування зводиться до «нормальної паляни», а в розширеному форматі додаються «пляски до упаду» (інтимні сторони торжества не зачіпаємо з етичних міркувань). Свято як-не-як, тож відсвяткувати потрібно по повній!

Схоже трактування подій комусь може здатись надутим, але ми спробували відобразити те, що є не кругом і не у всіх, але ПЕРЕВАЖНО. Та й, зрештою, не ходу «святкувань» присвячена публікація. А людям, які в міру свого виховання, духовного досвіду, загальноприйнятих норм моралі з однієї сторони – не згідні з таким ходом веселощів, а з іншої – бояться здатись білою вороною, заявивши відверто про свою незгоду. Особливо, якщо їм таки потрапило на очі якесь...

Зі спогадів Віри ВОДНИЦЬКОЇ
записав протоієрей Андрій СИДОР,
горохівський декан, настоятель парафії Вознесіння Господнього в Горохові

То було 65 років тому. Тривала війна. Лінія фронту невпинно просувалася зі сходу на захід. Налякані стрімким і, мабуть, несподіваним для них наступом Червоної армії вже на території нашої області, тилові служби гітлерівців спішно залишили Горохів. А горохівчани зійшлися до церкви, бо якраз було свято – Стрітення Господнє. Разом з подружками до церкви пішла і я.

Тривала Служба Божа. Ми чекали на вихід нашого духовного наставника зі святим Причастям. І раптом – стрілянина надворі. Як з’ясувалося потім, гітлерівці, що оготовталися, повернулися в місто. Але протягом кількох хвилин ніхто цього ще не знав. Чуючи постріли, боялися навіть визирнути з храму.

Стрілянина вщухла. Через якийсь час відчинилися Царські Врата, але замість священика вийшли озброєні есесівці. Разом зі священиком усіх, хто був, вигнали на церковний двір, оточений кільцем автоматників, і чоловіків та жінок, і старих та малих, – усіх зібрали в колону, погнали до кладовища. Ми зрозуміли, що ведуть на розстріл. Проте кладовище колона минула...

Добре тим, кого бабця змаленьку навчила, як складати пальці, щоб перехреститися, і коли саме перехреститись, і як прикластися до ікони, і як по-церковному привітатися, і взагалі – як поводитись у Божому домі.

Але не всі мали церковне дитинство. Хтось вірив у душі, але не міг ходити до церкви, бо займав певну посаду, або не було храму в цілій окрузі, або мав якісь інші складні життєві обставини. Тепер храмів багато, усі вони відкриті, ходять до церкви старі й малі, багаті й незаможні, чоловіки й жінки, високоосвічені й не дуже...

Проте не всі ходять, хто хотів би ходити. Дехто не може переступити через якийсь психологічний бар’єр, адже бракує найпростіших знань: як приготуватися до церкви, як підійти до неї, як поводитися в ній і як із неї вийти. Звідки про це довідатись? У старенької сусідки? Гордість не дозволяє. Із літератури? Нема під рукою. Так, Київський Патріархат видрукував і  поширив понад сто тисяч примірників «Закону Божого», але на всіх не вистачило, та й занадто товста ця книга для початківців...